Alex
“Прабу, - відповіла Парваті. - Ми назвали його Прабакером”. Я стримав сльози, прочитав останні кілька абзаців, закрив книгу і повернувся в реальність.
Рідко читаю художню літературу. Проте дана книга не художня. Не пам'ятаю, чи взагалі відчував скільки емоцій від книги. Кожна сторінка приносить щось своє. Свій вир. Злість. Провина. Радість. Пустота. Це все змінює одне одного. З неймовірною швидкістю. Вирує і не відпускає. Змушує читати далі.
Щирість. Лише вона може так захоплювати.
Всі ніби розуміють все і вся. І ми знали в якому стані армія вступає в війну з ворогом. Ніби знаємо, що відбувається. Проте побачити це очима автора - зовсім інше. Тільки прочитавши книгу Ви зрозумієте.
Читається легко. Напис на горі сторінки непомітно змінюється зі 150 на 272. А потім взагалі зникає. І як тільки напис зникає ти ще якийсь час втуплюєшся в білу безодню аркушу. Бо така кінцівка так просто не відпускає.
